2.5

Поки не прочитала цю книжку, не розуміла, наскільки мене втомили всі ці сюжети про молодих письменників, творчу кризу, економічні проблеми автора і т.д. Книжка цілком ок, але місцями така... банальна. Наче я все це вже десь читала/дивилася, зокрема, в такому самому стилі. Водночас варто зазначити, що роман написаний так, аби можна було легко перекласти його на кіномову.



Отже, головному герою Маркусу Гольдману, успішному письменнику, треба написати до дедлайну роман. За збігом обставин, він береться розслідувати справу свого наставника і друга Гаррі Квеберта, якого звинувачують у вбивстві дівчини-підлітка Ноли. Книжка, яку пише Маркус, має розповісти правдиву історію про події 30-річної давнини.

Сум'яття додає те, що Гаррі, тоді вже дорослий чоловік, перебував у романтичних стосунках із жертвою. Неповнолітньою жертвою. І доволі велику частину історії це романтизується для виправдання Гаррі. Потім виявляється, що Нола була не такою вже й невинною і взагалі трішки психічно нездоровою. Ммм.

Не можу сказати, що книжка нормалізує педофілію, та й збочень, як таких, тут не було. Історія Гаррі і Ноли подається як трагічна, оспівуючи стосунки закоханих, які не можуть бути разом, опираються "спокусі". Але то вже на розсуд читача, бо з цією Нолою, як і з любовною історію, знову ж таки, не все так просто, навіть коли нам здається, що всі істини розкрито. Ці несподівані повороти продумані вдало, додають багатошаровості до загадки.

Сам Маркус Гольдман — цікавий персонаж. Він спеціально досягає успіху там, де йому ніхто не складе конкуренцію. І Гаррі свого часу вчить його "приймати удар" і поразку, виходити на бій із сильнішим суперником, вставати після невдачі, рости й розвиватися. Я частково розумію цю ситуацію. Дуже легко виграти серед людей, які не так швидко схоплюють, як ти. На їхньому тлі ти завжди кращий. І ти навіть можеш здобути тимчасовий успіх. Але далі — далі потрібно працювати. Легко вже не буде. Бо на світі чимало людей, які тебе обійдуть, бо вони більше стараються і щодня працюють, більш талановиті, більш розумні, мають більшу уяву тощо. І Маркус нарешті має вивчити свій життєвий урок. По-справжньому стати тим, ким він тільки прикидався.
Аби ще не цей всюдисущий письменницький антураж...

Щодо технічного аспекту, то, як на мене, автор аж занадто зловживає літерами, невиправдано розтягує текст. Якщо Кінг, в якого експозиція часто займає третину роману, робить це для того, щоби максимально занурити нас у темряву душі свого персонажа, щоб потім із нього висмикнути, то Жоель Діккер просто переводить дуже багато сторінок. І це в детективі.

Одним словом, як на раз почитати, Жоель Діккер згодиться. Направду не найгірший автор. Але більше в такому стилі я не змусила б себе щось читати. А от фільм би подивилася. Кіносценарій прибрав би ці самоповтори і затягнуті моменти завиграшки, залишивши б найсмачніше.