для брукмайра у мене небагато слів, крім слів захвату.
можна було, в принципі, припустити, що людина, яка любить робертсона девіса до того рівня, щоб давати своїм персонажам його імена на постійній основі, радше має виявитися хороша, ніж ні. але що аж так – це було доволі несподівано.
брукмайр бере поліцейський процедурал із пограбуванням банку (і, повірте, це може бути найпрекрасніше пограбування банку, на яке ви будь-коли натрапите) і робить із нього дивовижно дотепний, іронічний і зворушливий роман, від якого непросто відірватися навіть попри ретельне відтворення шотландського акценту в діалогах. може, в нього не найпропрацьованіші персонажі, але він так уміє говорити про людські досвіди (я вже писала, що опис похмілля в нього геніальний – так от, воістину), що це компенсує брак детального виписування.