у сірому-сірому місті є сіра-сіра будівля. там нема вікон, майже відсутній телефонний зв'язок, ліфти спиняються лише на непарних поверхах, а працівники виглядають абсолютно середньо – от тільки шкіра їхня суха і хвора, а очі червоні від розірваних капілярів. головна героїня, джозефіна, влаштовується туди працювати і скоро стає саме така: від постійної роботи з документами в сірих папках і паперових порізів у неї хворіють руки, від вдивляння в незрозумілі – а працедавець наполягає на тому, щоб вона не намагалася в них розбиратися, – записи втомлюються очі та псується зір; утім, ця ситуація все одно краща, ніж попередні 19 місяців безробіття, коли джозефіна і її чоловік не мали певності, що з ними буде наступного дня.
похмура атмосфера і гротескна бюрократія роману в деяких читачів викликають враження антиутопії – але воно хибне, це зовсім інший жанр. можливо, гелен філліпс написала ідеальний сліпстрім, де реальне й нереальне переплетені так тісно, що відчуття дивного не відпускає читачів навіть у найбуденніших описах.