A novel without a hero, and the world absolutely piles on any character who dares to try fill that vacancy.

Before I get into my review, I'm very proud of the fact that I read and made it through an 800 page novel. 

I was inspired to read the book after i enjoyed the ITV adaptation with Olivia Cooke. The book was different, and the series rightfully passed over a certain character's extremely racist views. 

I'll start with what I enjoyed first. I really liked the story of Amelia and Dobbin across the 800 pages. I also think that Makepeace Thackery is really good at creating larger-than-life characters which work well within the world of Vanity Fair. His scene setting and other descriptiveness is also quite enjoyable.

Unfortunately, there are a couple of things that I can't overlook. Mainly, usually I am not someone who despises characters, however, I cannot stand George Osbourne. I do not like him and I hate him and his racist ways. I also think that Becky Sharpe is an extremely well-written complex woman which was particularly interesting to see written during the 19th Century. As someone who has been on the receiving end of a Becky Sharpe that abandoned her own children, however, it is not fun. 

Очевидно, що роман було задумано як свого роду настанову молодим жінкам, але час показав, що автор — душніла. Якщо мене чогось і навчила ця книжка, то лише того, що завжди існували чоловіки, які любили вказувати жінкам, як краще поводитися, «щоб завоювати чоловіка».

З-поміж двох головних героїнь — Амелії ат Ребекки — хоч якусь розвинену особистість і автономію має лише друга, і саме вона — лиходійка історії. Звичайно, вона лицемірна та егоїстична, проте водночас вона винахідлива, харизматична, дотепна, а ще вправна в музиці та мовах. Теккерей ставить у приклад Амелію, яку прямим текстом описує як не надто розумну або цікаву, або вправну, або самостійну. Вона ніяка сама по собі, тому існує як додаток до інших персонажів, заради яких жертвує собою та які через неї переступають.

«Ярмарок суєти» неможливо сьогодні сприймати серйозно, оскільки з висоти сучасності смішно виглядають позитивні персонажі, які спокійно планують окупацію іншої країни, керують колоніями, не говорячи вже про зневагу до ірландців, євреїв і просто печерний расизм. Але я вдячна цій книжці за згадки про жінок, які на початку 19 століття були атеїстками та практикували самостійність. Вони, звичайно, усі були непорядними.

3.8/5 stars

Although there were certainly good moments and witty passages in Vanity Fair, I don't think it needed to be 900 pages long. If it was cut in half - at least - it would've been a lot more enjoyable and effective. Also, I'm aware this is a standard of the time this book was published, but I think Thackeray could've been more subtle in his "wit". Satire is supposed to sneak up on you. However, he constantly repeats phrases along the lines of "that's the life in Vanity Fair" or "woe to them in Vanity Fair" - at this point, I wanted to scream "I get it already!!".

Sidenote: Many of the passages in Vanity Fair reeked of the male gaze, if you are not interested in reading a book so obviously written by a man, I would suggest skipping this title.